У послідовних метаморфозах природи давні слов'яни вбачали не вияв природних законів, а дії живих сил - благотворних і ворожих, їхню вічну боротьбу між собою, торжество то однієї, то іншої сторони. Тому пори року уявлялися не абстрактними поняттями, а живим уособленням стихійних богів і богинь, які почергово сходять з небесної вишини на землю і влаштовують на ній своє володарювання. За стародавніми пасхаліями (календарями) "...весна наречеться, яко дева, украшена красотою и добротою, сияюще чудно и преславно... Лето же нарецается муж тих, богат и красен, питая многи человеки и смотря о своем дому, и любя дело прилежно, и без лености возстая заутра до вечера и делая без покоя. Осень подобна жене уже старе и богате и многочадне; иногда печальна от скудости плод земных и глада человеком, а иногда весела сущи, рекше ведрена и обильна плодом всем, и тиха и безмятежна. Зима же подобна мачехе злой и нестройной и нежалостливой, яре и немилостиве; егда милует, но и тогда казнит; егда добра, но и тогда знобит, подобно трясавице, и гладом морит, и мучит грех ради наших".
Поетичне уособлення кожної пори року у слов'ян, як і в інших народів йде з глибокої давнини.
У міфопоетичній концепції часу місяці - міфологічні образи однієї з одиниць часу, сукупність яких становить рік (поруч з добою, тижнем, роком, століттям). У різних традиціях усі місяці, які складаються за рік, і кожен місяць окремо мають визначене міфологічне значення.
У слов'ян місяці (річний календар) визначалися практичною природно-господарською діяльністю, що порушило зв'язок місяців з визначеними фазами руху Місяця і Сонця. Тобто, слов'янський річний календар відмінний від давньоримського, давньогрецького, давньоєврейського та деяких інших, які визначалися за фазами руху небесних світил (Місяця, Сонця).
Давньослов'янський календар будувався на природно-господарському коді, який був більш впливовий і відтіснив міфологізовану систему місяцечислення. Число місяців при такому ліці не було фіксованим, як і тривалість самого місяця. Правильніше було б назвати давньослов'янський перелік місяців не перебраним словом "календар", а – "місяцелік",як це робить український письменник — етнограф В. Скуратівський.
Місяцелік, який побудований на господарській діяльності, має альтернативні назви місяців, як це є у давніх слов'ян: березень - сухий, січень - студень, просинець, червень - ізок, липень - косень, сінокос тощо.
У всіх народів між міфологізованою інтерпретацією місячної послідовності і природно-господарчим поясненням календаря відбувалася постійна конкуренція. В Україні, приміром, нинішній місяцелік (і назви місяців) є на базі давньослов'янського природно-господарського циклу, а в сусідній Росії, як і в Англії - календар (і назви місяців) перебраний від давніх римлян - на базі міфологізованої календарної системи числення.
У давніх слов'ян Новий рік розпочинався весною (1 березня), коли після зими, після сну відроджувалася природа. До наших часів дійшли у піснях, забавах, усній народній творчості уламки ще язичницьких свят на честь весни, юного сонця, Новорічного пробудження природи.
Новий рік християнської релігії запровадив князь Володимир разом з новою вірою - 1 вересня, - перебравши все те з Візантії. Довгий час відзначали початок Нового року за церковними законами (1 вересня) і за народними хліборобськими традиціями (1 березня). Єдину дату для всіх встановила церква указом митрополита Феогностія у 1342 році.
У країнах Європи Новий рік відзначали за календарем давніх римлян - 1 січня. Новий рік за цим календарем розпочинався з першим молодиком після зимового сонцестояння. Так було і в давньому Єгипті. Цей звичай західна Україна запозичила ще у XVI ст. А в 1700 році самодержець Петро І указом запровадив святкування Нового року з 1 січня для всієї Російської імперії, до якої входила Україна.
У слов'янських казках часто діючими особами є місяці у подобі дванадцяти братів, які сидять на скляній горі, тобто на небі, навколо палаючого вогнища - сонця. Вогнище горить то сильніше (влітку), то ледь-ледь (взимку), дивлячись на те, який із місяців бере у свої руки жезл володарювання. Весняні місяці зображувалися квітучими юнаками; літні - чоловіками повними сил; осінні - похилими, іноді підстаркуватими; зимові - сивими старцями.
ВЕСНА Ой весна-красна, що нам винесла?
Ой винесла тепло і доброє літечко!
Малим дітонькам побіганнячко,
Старим бабонькам посидіннячко,
Красним дівонькам на співаннячко,
А господарям на робіттячко,
Молодим погуляннячко,
Дівочкам по віночкові,
А хлопчикам по кийочкові.
Принесла нам літечко,
І зелене зіллячко:
Хрещатий барвіночок,
Запашний васильок.
(Веснянка).
Слов'яни уявляли весну в образі молодої гарної дівчини. Молодь кликала весну, зустрічала її хороводами, піснями, ритуальними іграми. Описання весни можна дослідити у весняних піснях - веснянках. Коли вона йде луками - річки розливаються, хмари розриваються; постають золоті стовпи до неба - себто, сонце сяє; а в небі прокидається і гримить милий дівчини — весни - громовик. Весна вбрана в зелені шати, в косах роса бринить, від її погляду сади розквітають, квіти оживають, над нею пташки щебечуть. Порівнюють весну з вербою - найплодючішим деревом.
У деяких місцевостях України, Білорусі, Росії та й інших слов'янських землях дійшов до наших часів давній обряд свята Весни, коли обирають найкращу дівчину, обряджають її в зелені шати, квітчають, водять по селу, хороводять навкруг неї ("Тополя". "Леля", "Куст", "Віха" та ін.). Розповсюдження цього обряду дає змогу припустити, що свято богині Весни було загальнослов'янським.
Початок весни, перехідний місток від зими до літа (це йде від того, що в давнину розрізняли тільки холодну пору - зиму й теплу - літо) - Стрітення (15 лютого). У деяких місцевостях на Стрітення починалися весняні ігри, хороводи, веснянки. Назва Стрітення - "Громниця" - свідчить про те, що в день зустрічі зими й літа відбували своєрідні чаклунські дії щоб відхилити громи, бурі, сильні дощі, які приносили влітку великі біди.
9 березня - Обретіння. За повір'ями, у цей день птахи "повертають голови додому", прилітають жайворонки, приносячи звістку про весну. Починається весна за народним календарем на Явдоху (в день преподобної мучениці Євдокії) 14 березня. У цей день не працювали, за прикметами визначали, якою буде весна: теплий сонячний день - буде врожай на пшеницю, льон, коноплі; похмурий день - вродять просо і гречка.
Кульмінаційним святом весни був Великдень. Завершувався весняний цикл пастушими святами та проводами весни. У ближчі часи весняний календар закінчувався церковним святом - Вознесінням (у четвер), яке зоветься ще в народі Вшестя, Знесіння. Це свято також пов'язане з проводами весни, останній день, коли виконувалися веснянки. Увесь цикл весняних свят, весняного календаря проникнутий радістю пробудження природи і очищення душ.
ЛІТО
Літо персоніфікувалося слов'янами, як добра та красна молодиця, вбрана в зелене та золоте - кольору городів, садів та ланів. Таким Літо змальовується в оповідках, де воно зустрічається із Зимою. Ще є свідчення, що Літо має подобу спокійного чоловіка, який трудиться невтомно й допомагає працьовитим господарям.
Літній цикл календаря починався з хліборобських турбот. На Івана Богослова 21 травня завершувалася сівба ярих культур. До кінця травня в листя вбиралися дуби, дуже шановані слов'янами - це й було ознакою приходу Літа. У давніх слов'ян починалися свята на честь Лади - Русалії, пізніше Зелені свята. У часи християнства вони були відсторонені, замість них введено свято Пресвятої Трійці. Закінчувалися Русалії святом літнього сонцестояння - Купала. Це і є кульмінаційною точкою літнього календарного циклу. Вшанування сонця і води, природи, поминання предків - основні мотиви цих свят.
Закінчувався літній цикл на початку серпня Перуновим днем. У церковному календарі це - день пророка Іллі (2 серпня). З цього дня вода вважалася непридатною для купання. Перун (пізніше Ілля) замикав літо громами і блискавками.
ОСІНЬ
Осінь слов'яни вважали жінкою середніх літ, яка в залежності від врожаю чи неврожаю несла у руках кошики з дарунками садів та ланів, або ж порожній дірявий лантух на плечах. Взагалі, можна припустити, що осінь, як пора року, з'явилася в календарі пізніше зими, весни й літа.
Великими днями осені були Спасівські свята (за старим календарем); три Спаси - медовий, яблучний, хлібний - відгомін дохристиянських свят пошанування дарів природи.
Жнива закінчувалися обжинковими святами, дякою природі та богам за врожай. Завершувалося осіннє обрядове коло передріздвяним постом, званим Пилипівкою (до 27 листопада - день смерті апостола Пилипа).
Та все ж кульмінацією осіннього циклу і заключною крапкою є день найтоншого сонця, свято Калити - за церковним календарем день пам'яті апостола Андрія Первозваного (останні дні листопада).
ЗИМА
Фольклорний образ слов'ян, стара велика неохайна баба. Кров у неї біла, хоч на обличчі вона й рум'яна. Голова велика. Замість волосся звисають довгі бурульки, брови - крижинки, вії - сніжинки, ніс - кістяний, сама холодна, вуха, мов віхті соломи, одягнена в лахміття. Холод для неї, як для людини тепло.
Ми хворіємо, коли простудимось на холоді, а зима, хвора від тепла і від тепла стає слабою. Баба - зима усім верховодить. Її чоловік - Дід Мороз (Мороз) і він усе робить, що наказує йому Зима. І Метелиця, і Завірюха, і Сніговій у цілковитому послуху Зими.
Як іде Весна, Зима гукає всіх, щоб протистояти теплу. Лютиться, вовтузиться, все думає, що врятується, але слабшає, слабшає. Інколи попсує Весні нерви, кине снігу вже на зелену траву, морозу підпустить. Та все ж змушена Зима втікати на північ, щоб не розтанути від літнього сонця.
Кажуть люди, що Зима з Літом зустрічаються два рази на рік: на Стрітення - 15 лютого та в день святої Ганни - 3 грудня.
На Стрітення між ними ніби така бесіда відбувається: "- Боже, поможи тобі, Зимо! - каже Літо.
-Дай, Боже, здоров'я! - відповідає Зима.
- Бач, Зимо, - дорікає Літо, - що я наробило і напрацювало, ти поїла і попила!
Зиму веде попід руки старий Мороз, вона зігнута, трясеться і ледве йде. Кожух полатаний на ній, чоботи подерті, а в хустці на голові миші дірки прогризли і з тих дір сиві пасма стирчать. В руках Зима несе надщерблений горщик з льодом, а через плечі у неї - порожнісінька торба.
Погомонять Зима й Літо, а потім сперечаються - кому йти, а кому вертатися... Якщо до вечора стане тепліше - Літо перебороло Зиму і воно впевненіше насилатиме тепло, вступатиме в свої права, а якщо холодніше - Зима ще правитиме трохи, не пускатиме Літо, перепони йому чинитиме, чіплятиметься снігами та морозами до теплих днів.
Та як би Зима не брикалася - після стрічі з Літом вже природа на тепло повертає"
(За Степаном Килимником).
Зимовий цикл календаря починався з початку грудня, від Введення (введення в храм Пресвятої Богородиці - 4 грудня). За повір'ями, з цього дня земля відпочиває і її не можна копати до Благовіщення (7 квітня). Після Введення готувалися до великих зимових свят, вчили колядки, готували костюми та атрибути обрядів. Потім було велике свято "тонкого сонця" - Калита. Кульмінацією зимового циклу було свято Різдва. Від Святвечора усі вечори вважалися святими і страшними. У ці дні особливо вшановували предків, зустрічали їх у Святвечір, а проводи відбували на Водохрещі. Закінчувався зимовий цикл свят на Масляну, коли проводжали зиму і готувалися до зустрічі весни. За церковним календарем зимовий цикл завершувався в день Петра Вериги: "На Петра Вериги рушає крига".
